ПІДСТАВА НАШОГО ВИПРАВДАННЯ

[Стаття, подана нижче, є відтворенням викладу, виголошеного братом Раймондом Г. Джолі (нашим редактором в 1950– 1979 роках) на конвенції в Ньюпорті в червні 1916 р. Аби не порушити в статті характеру викладу, подаємо його майже дослівно, опираючись на записи, які знаходяться в книжці під назвою „Пам'ятні записи з конвенції Дослідників Біблії в з 1916 р.", 101-105 стор. Коментарі, які взято в квадратні дужки, подано як пояснення. Просимо, щоб читачі пам'ятали під час читання, як ця проповідь була сприйнята слухачами, і який настрій панував на конвенції в 1916 р.]

Відомий французький митець Франсуа Міл'є одного разу перебував в скрутному становищі. З невеликої суми, яку мав, біля 20 центів виділив на полотно, 20 на фарби та пензлі, і з їх допомогою намалював один з найпрекрасніших творів світового малярства, картину під назвою „Ангел", за яку нещодавно в Нью-Йорку було заплачено суму 200 000 доларів. В чому полягав секрет того прекрасного витвору мистецтва? Чи це зробили використані фарби? А може пензлі? Ні, секрет полягав в сумлінному ставленні митця під час роботи.

В даний час, дорогі друзі, наш Великий Пастир створив своїм вівцям можливість брати участь в чудесній гостині на цій конвенції. І Він спос­терігає, як кормляться вівці. Без сумніву, деякі отримають більше благословенство, ніж інші. Чому? Бо наші характери як полотно, Слово Боже є фарбою, а Його передбачливе керівниц­тво та періоди нашої сполуки з Ним, приватної або ж в спільноті братерській з іншими, є як ті пензлі, за допомогою котрих Слово Його правди використовується до наших характерів, перетво­рюючи нас завдяки цьому в витвори, в яких Він знаходить задоволення. Отже ця конвенція є одним з тих пензлів, котрі, якщо будуть властиво вжиті, допоможуть вдосконалити наші характери.

А в чому ж буде полягати секрет цього витвору мистецтва? Це не буде справою полотна (незавершеного характеру), ані фарби (не застосованого Божого Слова), ані також пензлів (наприклад, даної конвенції), а лиш турботливої пиль­ності з нашого боку – бо ми є митцями, котрі випрацьовують своє власне спасіння. Старанно застосуймо до наших характерів ті правди, які ми пізнали на цій конвенції.

Бог дав нам прекрасний нарис своєї правди, над якою ми будемо роздумувати на протязі найближчої години. Існують різні погляди щодо підстави нашого виправдання. Деякі твердять, що були виправдані через свої вчинки, і не має значення, що провадять шинок, якщо тільки прибутки призначають на будову церков або лікарень. Ті люди вірять, що Бог їм пробачить, якщо віднесуть гроші священику або відбудуть якусь покуту. Часто чуємо таку думку: „Я такий же добрий, як і кожен інший пересічний чоловік. Думаю, що піду до неба так само, як і той чи інший". Дуже багато людей вважають себе виправ­даними завдяки вчинкам.

Інші прочитали в Біблії про виправдання вірою і нічого більше не розуміють. Це є часто люди, котрі „стали навернені", потискаючи руку якогось проповідника Білла Санді, дивуються, чому перед ними не відкривають брами небес. Деякі чекають аж до моменту, коли опиняться на смертному одрі, щоб тоді, прискорені почуттям прекрасної віри (?), – могли сказати: „Господи, Господи". Таким чином відчувають, що стали врятовані від чогось страшного, і засина­ють з думкою, що пробудяться на небі.

Є і такі, котрі вірять, що виправдати може кров Христа. Але є також і такі, котрі твердять, що смерть Христа була фарсом, що Він був безсмертним, і не міг померти, і що це, власне, той воскреслий Христос, котрий виправдовує нас завдяки своєму прикладові. Визнавці християнсь­ких вчень навіть намагаються переконувати нас в тому, що воскресіння Христа наступило для того, щоб довести, що людина не може померти, оскільки “речі не є такими, якими здаються”, що Його воскресіння є доказом розуму, що перемагає матерію.

Існує ще інший клас людей, котрі дотриму­ються думки, що виправдання є виключно справою Божої ласки. Багато заявляють, що Бог є таким добрим, що вибавить навіть поганам, які залишаються в стані байдужості. Універсалісти твердять, що Божа ласка дійде до всіх, що навіть диявол буде спасенний.

П'ЯТИСКЛАДНИКОВА ПІДСТАВА

Розум упавшої людини став настільки обмежений, що не може зауважити за один раз більше, ніж один обрис чудового Божого плану. В той час як є п'ять передумов, з яких складається підстава для виправдання. Яким же немудрим є вибирати одну з них і наполягати, що здобуто цілість. Так як страус думає, що повністю сховав­ся від мисливців, коли сховав голову в пісок, так і людські істоти, подібно як страуси, дума­ють, що в стані сховати свої гріхи, прийнявши лише одну передумову, в той час як для того, щоб закрити свої гріхи перед обличчям Єгови, потрібно прийняти цілу підставу виправдання. Отже, по-перше, ми виправдані на основі Божої ласки, по-друге – завдяки крові Христа, по-тре­тє – через Його воскресіння, по-четверте – через віру, по-п'яте – через вчинки.

1. Божа Ласка

Перш за все, наше виправдання є справою вільної Божої ласки. Це є також першою переду­мовою нашого виправдання. Деградована людсь­ка раса становить клас злочинців, котрі знахо­дяться під справедливим вироком смерті. Якщо для них існує якесь майбутнє спасіння, якесь прощення гріхів, виправдання до життя, то воно мусить бути складене на рахунок особистої ласкавої Божої постанови. Читаємо, що „з'яви­лась Божа благодать, що спасає всіх людей" (Тит. 2:11). „Він нас спас не з діл праведности, що ми їх учинили були, а з Своєї милости... Щоб ми виправдались Його благодаттю, стали спадкоє­мцями за надією на вічне життя" (Тит. 3:5,7).

Божа Ласка пропонує спасіння всьому людству, а особливо запропонована Церкві. Нам належить „таке велике спасіння" (Євр. 2:3). Його ласка приготувала для нас [перспективного Малого Стада – ред.] не тільки вічне життя, але також і безсмертя, Божу природу і станови­ще на Господньому троні, як Його Невісти. Бог створив людину з нічого, але своє чудесне нове створіння створив з чогось гіршого як нічого. Коли я приглядаюсь до самого себе, а потім до чудесної Божої нагороди, приготованої для мене, то задумуюсь, в який спосіб зможу коли-небудь її здобути. Але коли звертаю свій погляд на Ісуса як мого Вождя, то задумуюсь, що було б, якби мені це не вдалось. Навіть наше відкуплення через Христа довершилось завдяки Божій ласці: „Але дарма виправдовуються Його благодаттю, через відкуплення, що в Ісусі Христі, що Його Бог дав у жертву примирення в крові Його через віру, щоб виявити свою правду через відпущення давніше вчинених гріхів" (Рим. 3:24,25).

2. Кров Христа

Отже бачимо, що Ісус є нашим ублаганням, нашою ублагальнею, і що Божа ласка встановила „кров Його" підставою нашого виправдання. „Тож тим більше спасемося Ним від гніву тепер, коли кров'ю Його ми виправдані" (Рим. 5:9). І на­далі це залишається Божою ласкою, бо Ісус зміг „за благодаттю Божою смерть скуштувати за всіх" (Євр. 2:9). „Кров Ісуса Христа, Його Сина, очи­щує нас від усякого гріха" (1Ів. 1:7; див. також Євр. 9:14,15).

Старий Заповіт переповнений типами, тінями й алегоріями, які показують в образах, як наше виправдання походить від Отця через Сина, бо всі речі походять від Отця, але через Сина (1 Кор. 8:6). Коли людина вперше собі усвідомила відкинення від Бога, то старалась прикритись зв'язаними фіговими листками. Це зображує спроби людини виправдатись через власні учинки. Але Бог не міг визнати людські вчинки, хоча б і найкращі, за підставу виправ­дання, і для того „зробив Господь... одежу шкуряну – і зодягнув їх" (Бут. 3:21). В такий спосіб Бог виявив ласку щодо злочинної раси. Була також зображена необхідність смерті і пролиття крові, аби дати людині прикриття.

Виправдання сплоджених від духа, представле­не через те саме прикриття, було показане в покривалі святая, зробленому з козиної вовни, шкір тахашевих (борсукових), шкір бара­нячих пофарбованих на червоно, і отриманих через пролиття крові. [Покривало зроб­лене зі шкір борсукових (тахашевих) виразно видиме для тих, котрі знаходились в стані, в типі представляє клас Христа, так як його бачив світ, тобто як щось відразливе, непривабливе, Е4, стор. 344 – ред.]

Подібно Бог відмовився прийняти жертву Каїна, котра складалась з „плодів землі", котрі він сам виростив на городі (яка представляє людські зусилля виправдати самого себе через жертву­вання Богові своїх добрих учинків, без визнання потреби викупу і пролиття крові). Бог прийняв, на­томість, жертву Авеля, оскільки вона вказувала на необхідність позбавлення життя й пролиття крові, аби віднайти гармонію і сполуку між людиною та Богом.

Факт, що виправдання людини до життя є повністю узалежнене від Божої ласки, котра діє через смерть Ісуса, показаний також в Божому поступуванні щодо Ізраїльтян на пустині. Напри­клад, манна, яка підтримувала життя, не була людським творивом, а Божим даром. Вона похо­дила з неба і представляла Христа, як поясняє 6 розділ Євангелії Івана, а особливо 51 вірш: „Я – хліб живий, що з неба зійшов: коли хто споживатиме хліб цей, той повік буде жити. А хліб, що дам Я, то тіло Моє, яке Я за життя світові дам". Життя світу буде напевно славним результатом! Як пам'ятаєте, Мойсей вдарив в скелю і Бог вчинив так, що потекла з неї вода, що при­несла освіження народові. Читаємо, що потік води, який полився зі скелі, супроводжував Ізраїль­тян під час всієї їхньої подорожі по пустині – тобто, що той потік обирав напрямок, котрий вони вибирали під час свого сорокарічного перебування на пустині, і завдяки тому зміцнював їх, аж дійшли до обіцяної землі. Святий Павло пояснює, що скеля представляє Христа (1 Кор. 10:4): „пили всі той самий духовий напій, бо пили (образно) від духовної скелі, що йшла вслід за ними, а та скеля – був Христос!"

Без Божої ласки, яка діяла за посередниц­твом скелі, в яку вдарив Мойсей (яка пред­ставляє Христа), люд загинув би на пустині. Що за прекрасний образ, що показує необхідність засудження Ісуса на смерть, аби вода життя могла бути дана людству! Мойсей вдарив в скелю двічі, тим самим ілюструючи клас, котрий грішив свідомо, знову розпинаю­чи Сина Божого (Євр. 6:6), вимагаючи Його повторного розп'яття, аби члени того класу могли спастись. Оскільки Христос „уже більш не вми­рає" (Рим. 6:9) і „вже за гріхи не знаходиться жертви" (Євр. 10:26), то грішник, який добро­вільно допускає гріх, не є вже більше прикритий ласкою, і мусить померти, оскільки не зміг зберегти для себе уділ в обіцяній землі вічного відпочинку – це було в певній мірі образно показано через Мойсея, котрий помер самотньо на пагірку Нево, бачачи перед очима панораму обіцяної землі, до якої не мав ніколи ввійти через гріх, вчинений проти Бога. Якої корисної лекції вчить нас тим самим Мойсей! Як же уважно (розглядаючись довкола) ми повинні поступати!

Перш ніж підемо далі, мусимо розглянути ще один образ, який представляє виправдання, дане нам завдяки Христовій крові. В 21 розділі Чис. читаємо про вогняних зміїв, котрі представляють гріх – „жало ж смерті – то гріх" (1 Кор. 15:56). Так як укус змії був смертельним, так, подібно, жало гріха принесло смерть людському роду. Бог наказав Мойсеєві, аби той зробив „змія мідяного" і виставив його на жердині, так, щоб ті, котрі з вірою будуть дивитись на змія, могли жити.

Христос виясняє, що змій представляє Його самого, а дерев'яний стовп є образом хреста: „І, як Мойсей підніс змія в пустині, так мусить піднесений бути Син Людський" (Ів. 3:14). Але чому Бог не наказав Мойсеєві, аби повісив на стовпі мідяного бичка, чи барана, щоб представ­ляв Христа? Чому мусив послужитись змієм, символом гріха, аби представляв того, хто був безгрішний? Віримо, що Бог представив в такий спосіб велику правду про те, що „Того, Хто не відав гріха, Він учинив за нас гріхом [жертвою за гріх]" (2 Кор. 5:21).

Тому змій представляв Христа, котрий пла­тить кару грішника, невинний терпів за винного. Але чому цей змій був мідний? Чому не золотий або срібний? Віримо, що для того, аби показати, що викуп не мусить бути ані божественний, ані ангельський – лише, власне, людський; мідь – як знаєте – є символом людської природи. Який же прекрасний знаходимо тут образ пролиття крові невинного Відкупителя за покусаний гріхом світ, аби люди могли мати повернене життя! О, так, ми виправдані Його кров’ю, без якої ми не могли б мати жодної надії!

3. Воскресіння нашого Господа

Дяка Богові, що ми не маємо мертвого Спасителя! Христос „воскрес для виправдання нашого" (Рим. 4:25). Його воскресіння становить третю передумову підстави нашого виправдання. А чи не вистарчило б, щоб Христос помер за наші гріхи як людська істота? Для чого було необхідно, щоб для нашого виправдання Він воскрес як нове створіння?

Припустімо, для ілюстрації, що один з моїх друзів потрапив в руки мексиканського уряду. Я складаю прохання про його звільнення й дізна­юсь, що мій друг буде звільнений, якщо я зможу заплатити мексиканському урядові викуп в розмірі тисячі доларів. Я їду в Колорадо, взявши з собою кирку і лопату, аби викопати торбу з ти­сячею доларів, яку я заради безпеки попередньо закопав в горах. Після виснажливої праці я знаходжу її й дуже тішусь, що нарешті здобув необхідну суму, потрібну на викуп мого приятеля. Тоді раптово мене накриває лавина – один з її валунів вдаряє в мене і вбиває на місці. На протязі наступних років мій приятель залишається в'язнем в руках ворога, хоча приготовані гроші, призначені на його викуп, спокійно знаходяться в руці його мертвого рятівника, а оскільки вони не можуть бути використані, то є безкорисними. Так і тут. Чи мертвий Спаситель міг би використати свою викупну ціну перед троном справедливості на користь людства? Як міг би відкрити темницю і попровадити чоловіка до досконалості (до повного визволення)? Хрис­тос мусив воскреснути для нашого виправдання. „Тому може Він завжди й спасати тих, хто через Нього до Бога приходить, бо Він завжди живий, щоб за нас заступитись" (Євр. 7:25).

Те, що Христос був пробуджений з метою нашого виправдання, представлене в розпо­рядженнях, що стосувались Скинії. Люд не отримав благословенства, як був забитий лише бичок. Первосвященик мусив зайти за другу заслону, представити кров перед трон справед­ливості, а потім вийти, аби благословити. Кров бичка (яка представляє заслугу людської жертви Ісуса) не була застосована за цілий народ, але за Аарона (Лев. 16:11). Подібно Христос воскрес для нашого виправдання і для нас став перед лицем Божим.

Ми [тогочасні майбутні члени Малого Стада – Ред.] в даний момент маємо привілей скла­дання жертви, представленої в Господнь­ому козлі. Первосвященик застосовував кров козла „за гріх, що належить народові" (Лев. 16:15), але народ не отримав благословенства, доки первосвященик не вийшов назовні після застосування крові, і тільки тоді поблагословив його (Лев. 9:22,23). Так само Ісаак, Авраамове насіння, був піднесений з жертівника, аби за його посередництвом і з його насіння могли отримати благословення народи землі. Подібно і Йосипа було витягнуто з глибо­кої безводної криниці, аби міг врятувати свою родину і весь єгипетський народ від смерті. Христа було піднесено з його жертівника і з бе­зодні смерті, аби міг благословити всі народи світу – не тільки своїх домочадців, але всіх людей на світі – все людство, що живе тепер в єгипетській темноті. О, як ми вдячні, що Христос воскрес для нашого виправдання!

4. Віра

Ми вже вказали, що грішна раса не могла б виправдати себе перед Богом через вчинки. Тому бачимо, що якщо людина хотіла б бути справедливою в Божих очах, то мусить зробити це, простягши руку віри і вхопившись за умови, які діють для нашого добра й приготовані самим Богом. „Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився" (Еф. 2:8,9). „Через це з віри, щоб було з милости, щоб обітниця певна була всім нащадкам" (Рим. 4:16). Прочитайте цілий четвертий розділ Послання до Римлян і зверніть увагу на невдачі вчинків людини і пре­красний тріумф людської віри в Боже діло, розпо­чате на користь людини. Висновок виражено в Рим. 5:1: „Отож, виправдавшись вірою, майте мир з Богом через Господа нашого Ісуса Христа". „Отож ми визнаємо, що людина виправдовується вірою, – без діл Закону". „Тому то Закон виховником був до Христа, щоб нам виправдатись вірою" (Гал. 3:24).

Хоча світ буде змушений практикувати віру, аби отримати реституцію, то, однак, Церква є вип­равдана з віри в додатковому значенні, тобто ми не отримали дійсної, а лише приписану реституцію з віри. Божа Ласка може відкрити дорогу, яка провадить до нашого виправдання через кров і воскресіння Ісуса, але якщо ми в це не віримо, то як можемо бути виправдані в Божих очах? Ми також мусимо виконати свою части­ну, мусимо практикувати віру в Божу гарантію нашого відкуплення.

Світ не буде змушений мати таку глибоку віру як Церква, тому що в наступному віці Божа ласка буде вповні відкриватися по мірі осягнення мети реституції всіх, котрі захочуть з неї скористатися. Церква тимчасом мусить розвину­ти величезну віру, аби в Божих очах через Хрис­та отримати стан приписаної досконалості, помимо факту, що вона є в стані недоскона­лості і в дійсності цілком не зазнає реституції тіла; і надалі перебуває в світі, який постійно знеохочує до чинення чогось доброго і будь-якими можливими способами противиться Богові. Реституція, яка провадить до людської досконалості, зарахована нам через віру, так що ми стоїмо перед Богом досконалими тільки через досконалість Христа, приписану нам на підставі її прийняття через віру.

Кажуть, що так розповсюджене вживання берету і мантії при врученні студентам дипломів з нагоди закінчення освітнього закладу, було започатковане з дуже доброго приводу. Давним-давно заможні студенти усвідомлювали собі те, що їх бідніші колеги відчувають певне заклопотання в зв'язку з тим, що вони не зможуть купити собі новий одяг, в якому вони могли б отримати диплом. І тому вирішено, що всі сту­денти однаково як багаті, так і бідні, повинні бути вдягнуті в той день в простий, недорогий стрій, який складається з чорного берету і мантії. Подібно і з нами – деякі були по природі кращі щодо тіла від інших, але Господь поставив нас всіх на одну лінію. Нас всіх було одягнуто і прикрито тією ж самою шатою Його справедливості – всіх нас визнано за досконалих. В такий спосіб деякі були позбавлені заклопотання, а інші звільнені від хвалькуватості. Який же це чудовий стан!

Аби віра могла бути прийнята Богом, вона мусить мати три риси: по-перше, вірування або ж розуміння; по-друге, довір'я або сполягання сер­цем; по-третє, активність або силу мотивації. Перша риса походить з розуму, друга – з серця, а третя – з волі. Отже серце, розум і воля мусять брати участь в правдивій вірі. Прийти до Бога без віри не можливо: „Догодити ж без віри не мож­на. І той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є" (Євр. 11:6). Найперше ми осягаємо розумове зрозуміння, або ж віру в щось, а далі розвиваємо довір'я, або ж сполягання серцем на це. Ці дві риси нашої віри перераховані в апо­стольському визначенні віри: „А віра – то підста­ва (буквально зрозуміння) сподіваного, доказ (Діаґлотт, переконання) небаченого" (Євр. 11:1).

Отже маємо тут справу зі зрозумінням, що походить з розуму, і переконанням, що випливає з серця. Але коли тут зупиняємось, то не зайдемо задалеко, а наша віра буде в кращому разі мертвою вірою. Розгляньмо це на прикладі сотника (Мат. 8:5), який прийшов до Христа з проханням вилікувати його слугу. Коли б йому було лише сказано, що Ісус може уздоровити (тим самим мав би зрозуміння), а потім показано інших, котрих було уздоровлено і які це можуть підтвердити (тобто отримав підтверджен­ня і переконання), його віра залишалась б і на­далі мертвою, якби не була так сильною, аби спонукати його до вставання і постійного скеру­вання кроків до самого Ісуса. Він міг би тішитись зі своєї віри і переконання, але якби його віра не була активна, уздоровлення ніколи б не сталося. Не тільки розум і серце, але й воля мусить бути активною, бо віра без вчинків мертва.

Подібно багато людей, які живуть в те­перішніх часах, переживають пробудження (релі­гійне) і в певній мірі осягають розумове знання і оцінення Господа серцем. Деякі з них почуваються настільки піднесено, що підстрибують і кричать: „Алілуя, я спасенний”! Однак вони спасенні не більше ніж той сотник з Мат. 8:5. Подібно як він, вони мусять прийти до Ісуса. Скільки серед них є таких, що вважаючи себе за спасенних, відда­ються Господу в посвяті? Виправдання не є цілковитим, доки не допровадить до посвяти, ані не можемо отримати ступеня цілковитого вип­равдання, доки не посвятимось. Воля мусить узгоджено співпрацювати з нашим зрозумінням і пе­реконанням, а в іншому разі наша віра є мертва. Не будьмо з того класу, котрий співає: „Вірую, люблю, співаю і вислуховую, але сиджу і нічого не роблю". Наша віра мусить бути як зерно гірчиці, яке росте. Жодна скеля не може його втримати, тому що воно проростає через скелю.

Посійте мертве зерно, і що зберете? Нічого! Подібно є з мертвою вірою.

5. Вчинки

Ми вже показали, що вчинки є необхідними для віри. Визнаючи їх за п'яту передумову нашо­го виправдання, пам'ятаймо, що нас виправдано не з огляду на наші вчинки, які може звершити людина, але через Боже діло, виконуване на нашу користь. Які вчинки з нашого боку могли б створити частину підстави нашого виправдан­ня? Лише ті вчинки, які згідні з нашою вірою і є її результатом в тій великій справі, яку Бог звершує для нашого добра. Не для того, щоб наші вчинки мали якесь значення самі по собі, через що Бог став би хоч в найменшій мірі нашим боржником, але щоб вони стали лише доказом правдивої віри з нашого боку, як ми вже вияснили. Хоча вони служать лише доказом, який відповідає даним обставинам, а не дивлячись на це вони необхідні для отримання нами виправдання, бо без учинків наша віра була б мертва, а наше виправдання на основі віри ніколи б не насту­пило. Тішмося, однак, що нас не засуджено на підставі наших недосконалих вчинків, але з огляду на віру, яку ми посідаємо, підтверджувальним сві­доцтвом якої є наші вчинки, які є доказом її щирості.

Св. Яків докладно виражає цю думку: „Отож, чи ви бачите, що людина виправдовується від діл, а не тільки від віри" (Як. 2:24). Св. Павло наголошує на факт, що вчинки людини ніколи не можуть принести спасіння, але що ми стали спасенні на підставі віри в виконуване в нас Боже діло. Св. Яків цілковито з тим погоджується, і лише додає, що „віра без діл – мертва" (Як. 2:20,26). Отже ми повинні також сказати, що вчинки людини є лише частиною підстави нашо­го виправдання, при умові – і тільки при умові – що становлять доказ, який підтверджує віру в Божі діла. Св. Яків ілюструє це наступним чином: „Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра? Коли ж брат чи сестра будуть нагі, і позбавлені денного покорму, а хто-небудь із вас до них скаже: „Ідіть з миром, грійтесь та їжте", та не дасть їм потрібного тілу, – що ж то поможе?" (Як. 2:14-16). „Так само й віра, коли діл не має, – мертва в собі! Але скаже хто-небудь: „Маєш ти віру, а я маю діла; покажи мені віру свою без діл твоїх (що є неможливим), а я покажу тобі віру свою від діл моїх (що є більш рекомендоване). Чи віруєш ти, що Бог один? Добре робиш! Та й демони вірують, – і тремтять (в обох випадках показано, що віра повинна складатись не тільки зі здатності повірити, але також і з вчинків)… Авраам, отець наш, – чи він не з діл виправда­ний був, як поклав був на жертівника свого сина Ісака?" (Як. 2:17-21).

Святий Павло засвідчив, що „коли Авраам виправдався ділами, то він має похвалу, та не в Бога. Що бо Писання говорить? Увірував Авра­ам Богові, і це йому залічено в праведність" (Рим. 4:2,3). Св. Павло не заперечує тої думки, що віра мусить бути підтверджена вчинками, але показує, що самі вчинки не можуть виправдати людини перед Богом, але їх мусить супроводжувати віра в діла, які Бог чинить на її користь.

Святий Яків показує, що обумовлене вірою виправдання мусить бути наступним (в. 22,23): „Чи ти бачиш, що віра помогла його ділам, і вдоскона­лилась віра із діл? (Очевидно, що ми це бачимо!) І здійснилося Писання, що каже: „Авраам же ввірував Богові, і це йому зараховане в праве­дність". Як бачимо, Св. Яків цитує тут ті ж вірші, що і Св. Павло. Обидва Апостоли перебувають в досконалій гармонії. З нашої точки зору віра має найважливіше значення, але мусить бути підтри­мана вчинками, які підтверджують, що вона щира й жива.

ВИПРАВДАННЯ ВЕДЕ ДО ПОСВЯТИ

Отже, ми приходимо до висновку, що властива віра, яка практикується згідно розпоряджень, приготованих для нас Богом, не задовільниться невеликою мірою виправдання, але буде активно підштовхувати нас до осягнення цілковитого виправ­дання й посвячення. Отримання певної міри виправдання, а потім її невикористання для заміре­ної цілі, якою є посвята, означало б, що ми беремо Божу ласку надаремно (2Кор.6:1). Ті, котрі отримали в теперішньому часі певну міру виправдання з віри, але не пішли далі до посвяти й виправдання в найкращому значенні цього слова, мусять втратити свою міру виправдання з віри (тобто стан приписаної реституції), так аби могли отримати дійсну реституцію разом з рештою світу, бо якщо вони ніколи не посвятились повністю, то і далі становлять частину світу, і взяли Божу ласку надаремно.

Те, що віра містить в собі поняття вчинків, або що цілковите виправдання означає цілковиту посвяту, тобто жертву аж до смерті людського життя, може бути представлене наступним чином: Маленька рибка живе в далекій, чорній глибині океану, їй обіцяно чудесний привілей, можливість стати птахом, привілей тішитись вищим життям, свободами повітряного царства. Вона спочатку приймає переказану її інфор­мацію, а потім осягає певність серця, що обітни­ця є не облудна. Що ж зробить маленька рибка? Чи прийме обітницю? Чи прийме, чи не прийме – тепер вже цілковито залежить від її волі. І в кінці дає відповідь в нерішучий спосіб: „Добре, хочу бути птахом" (Хочу бути ангелом і перебува­ти серед ангелів). Надходить відповідь: „Дуже добре, першою річчю, яку ти мусиш вчинити, є пожертвування привілею бути рибою тепер і назавжди".

„Ой" – говорить риба – „не зможу цього зробити ніколи! Не можу зректися самої себе! Коли подумаю про всіх моїх риб'ячих друзів! Як я могла б їх покинути? А коли всі дізнаються, що я маю надію стати птахом, то будуть вважати, що я здуріла і відпливуть від мене. А до того ж, я не почуваюсь добре за водами океану. Думаю, що, насправді, я не хочу бути птахом". Рибка, як бачите, взяла пропоновану їй ласку, або при­вілей, надаремно і втратила все, що отримала, навіть надію на те, що коли-небудь стане птахом. Ну що ж, дорогі друзі, ми не можемо бути одно­часно птахом, ширяючим в небі, і рибою в воді, правда ж? [Промовець тут звертається до сплод­жених від духа – Ред.] Чи ви повністю віддали на жертву своє земне життя, включно з вашим природним уділом в реституції зі світом? Чи на підставі жертви ви вже вчинили з Богом таку угоду? Чи посвятили його? Якщо ще ні, то ви ще не вповні виправдані до життя, не сплоджені від духа, й не можете народитись від духа, якщо не зробите представленого тут конкретного кроку. Віра без вчинків – мертва!

Повторімо ще раз: Господь об'являється нам, тримаючи в пригорщах безцінні дорогоцінності. Напрочуд прекрасні смарагди, сапфіри, рубіни, гранати й діаманти, котрі чудово виблискують в промінні сонця. Ми задумуємось, що Господь хоче з ними зробити? Дізнаємось, що має намір подарувати їх певним людським істотам. Заду­муємось, кому Він їх подарує. Коли так роздумує­мо то нам на думку приходять прізвища таких людей як президент Вільсон, Хуго, Браян, Едісон і багато інших, котрих вважається за великих і гідних в цьому світі, довідуємось, що небагато багатих, добрих чи мудрих цього світу будуть таким чином привілейовані, а отримають їх в більшості люди, котрі посідають віру. Коли задумуємось далі, ким можуть бути ті люди, нарешті дізнаємось, що і ми можемо знайтись в їх числі, якщо виявимо необхідну міру віри. Не можемо повірити, що могли б отримати та­кий привілей, коли тут не був задіяний Господь, котрий особисто нас в цьому запевнив. Коли, найперше, зрозуміємо цю справу, а потім відчуємо її певність, прийде час, аби порадитись власної волі.

НЕОБХІДНІСТЬ САМОМУ СЯГНУТИ ПО НЕБЕСНІ БЛАГОСЛОВЕНСТВА

Чи приймаємо ми Господню пропозицію? Від­повідаємо: „Так, Господи", і швидко простягаємо руки за безцінними небесними благословенствами. Але ось Господь відмовляє нам їх уділи­ти. Чому? Чи може змінив думку? О ні! Господь відмовляє, оскільки наші руки повні глини. Коли б Він віддав свої дорогоцінні камені в наші руки, що вже зайняті чимось іншим, Його камені вирвались би з наших рук, і б не втримали жодного. Що ж мусимо зробити? Перш за все мусимо висипати з рук глину, щоб мати можливість взяти дорогоцінності. Мусимо зректись людської природи, якщо маємо прийняти природу духовну. Тоді обрахуймо кошти. Деякі так захоплені красою Божих каменів, що повністю забувають про глину і швидко випускають її з долоні, бо не має жодної вартості в порівнянні до того, що може запропонувати нам Господь. Далі, вони про­стягають руки з глибоким оціненням для Нього самого і Його дорогоцінних дарів.

Інші, дивлячись на глину, яку мають в руках, забувають про направлення своїх почуттів і за­цікавлень на вищі справи і питають: „Чи дійсно я мушу відмовитись від глини? Вона дає добрий грунт – занадто добрий, щоб його знищити. Цей грунт (Реституція) стане дійсно досконалим, і подумайте, які добрі плоди видасть! Я не можу від нього відмовитись!" Дорогі друзі, чи ви відложили ви на бік глину, щоб мати можливість прийняти діаманти? Чи цілком відреклись від життя на людському рівні і шукаєте Божественного життя? [призначеного для майбутніх членів Малого Стада - Ред.] Якщо ви не посвятились, то ви не виправдані в тому глибшому значенні, і якщо не посвятитесь, перш ніж буде запізно, то втратите ту міру виправдання через віру, яку можливо вже маєте, бо якщо ваша віра не стане активною й не принесе властивих вчинків, то залишиться мертвою, в такому значенні вчинки формують п'яту передумову підстави нашого вип­равдання і є необхідним елементом.

Той, хто намагається осягнути виправдан­ня з віри без вчинків, той твердого карку – як віл, який не нагинає шиї до ярма, яке пропонує йому господар. Добрий чоловік, коли бачить, як бідний віл бореться з тяжкою збруєю, погано зробленим і не допасованим ярмом, яке в’їдається в шию, яка вже кровоточить, а також жорстокого наглядача, який немилосердно його б'є, купує вола дає йому зручну стайню, багато доброї паші і ставиться лагідно. Віл дуже тішить­ся з доброго господаря й доброго відношення. Починає знову себе почувати як справжній віл і вважає, що вартий жити. Припустімо тепер, що певного дня господар виводить і накладає на нього легкий тягар і зручне ярмо, але віл не хоче нагинати шиї до ярма – не хоче служити своєму доброму господареві, який зробив для нього так багато. Такий віл є твердошиїм.

Багато людей, дорогі друзі, поводять себе так само, як той віл – є впертими. Такі особи з задоволенням приймають всілякі благословенства, які Господь може дати, але не оцінюють властиво Господа і Його любові, щоб Йому служити – посвятитись. Як же тоді вони мо­жуть бути в Його очах виправдані? Наша шата справедливості належить нам тільки при умові нашої посвяти. Броня праведності насуває на думку однаково, як виправдання, так і посвяту, й Апостол називає її „броня віри й любови" (1 Сол. 5:8) Нас виправдано через віру, а любов провадить нас до посвяти – таким чином, ці обидва достоїнства представлені в броні праведності; віра і вчинки є необхідними елементами виправдання.

На підставі Святого Письма ми бачимо, що є п'ять передумов, котрі формують підставу або ж грунт нашого виправдання, і як це чудово, що перша залежить від Бога, друга і третя лише від Ісуса Христа, натомість четверта й п'ята риси залежать від нас. Ми виправдані завдяки Божій благодаті, через кров і воскресіння Ісуса, а також на підставі нашої віри і вчинків, які підтвер­джують, що ми все це приймаємо. Яке це чудово! Кожен із нас має свій уділ. Не має сумніву щодо вірності Бога в реалізації Його частини, і ми певні, що Ісус також виконав свою частину. Тому результат залежить від нас – якщо йдеться про Вас і про мене.

Дорогі, зі свого боку будьмо вірні, аби наше виправдання, яке веде до життя, могло бути цілковитим, а потім, принісши в жер­тву наше виправдане людське життя, як нові створіння в Христі радіймо, що Його шата надалі прикриває недосконалість нашого тіла в такій мірі, в якій ми ревно поспішаємо до славної спад­щини всіх святих.

[Брат Рассел представляє цю загальну чинність виправдання з ласки, через кров і на підставі нашої віри і спільно діючих вчинків, в 6 томі 114-115 стор.:

„Як ілюстрацію цієї загальної чинності виправдання через ласку, через кров, через віру і діла, розгляньмо роботу електрифікованих залізниць. Силова (електрична) станція, в якій виробляється електричний струм, може до певної міри зображувати джерело нашого виправдання – Божу ласку. Дріт, що передає струм, може вказувати на Господа Ісуса, Який є представни­ком Отця в нашому виправданні; вагони можуть представляти віруючих, а пантограф (контактний ролик) вказував би на віру, яка мусить бути жива і тісно прилягати до дроту. (1) Усе залежить від електричного струму; (2) Другою дуже важною річчю є дріт, який проводить струм до нас; (3) Без пантографа віри, що чіпляється й тримається Господа Ісуса, який є проводом нашого вип­равдання, ми не одержали б жодного благосло­вення; (4) Благословення, одержане нами через зв'язок з Ісусом, відповідало б освітленню вагону електричним струмом, показуючи, що там є сила, і що вона може бути вжита; (5) А машиніст вказував би на людську волю; (6) а сам електричний двигун на нашу діяльність, наше поступування під впливом сили, що приходить до нас через віру. Усі ці чинники в сполуці необхідні для на­шого поступу – щоб ми могли зробити поїздку і в кінці доїхати до станції [депо – де на своїх місцях стоять вагони], що в цій ілюстрації вказу­вало б на наше місце Нового Створіння в домі нашого Отця, в якому є багато мешкань, тобто станів для багатьох синів в різних відмінних природах"].

Обговорюючи виправдання з віри, брат Джолі сказав, що то власне віра в Боже діло, а не віра в якісь немудрі традиції або теорії, є джерелом нашого виправдання.